Юлії Тимошенко життя поставило дві п’ятірки. Якщо провести ретроспективний аналіз новітньої політичної історії, то саме Юлія Володимирівна є єдиним представником вищого політичного істеблішменту України, який прикладав максимум зусиль для того, щоб економічні реформи проходили в інтересах пересічних українців, а не «любих друзів».
Юлія Володимирівна сформувала українську модель соціал-реформізму, яка виступала дієвою альтернативою монетаристським кліше, якими оперували її опоненти. У 2000, 2005 та 2005-2010 роках, будучи спочатку віце-прем’єром, а потім і прем’єр-міністром, вона поступально впроваджувала кейнсіансько-рузвельтівську модель макроекономічного регулювання, що давало можливість збільшувати доходи бібліотекарів, вчителів, поштовиків.
Соціал-реформізм Тимошенко – це альтернатива монополізації базових ринків вертикально-інтегрованими підприємницькими об’єднаннями; домінуванню агрохолдингових формувань на вітчизняному аграрному ринку та їх паразитуванню на бідності українських селян; квазіринковій банківській системі, зорієнтованій на зростання маржі, а не на наданні кредитних ресурсів за доступними процентами; необґрунтованому зростанню комунальних платежів для пересічних громадян на фоні значного підвищення рівня капіталізації основних бізнес-груп.
Україна знову стоїть перед вибором: або продовження монетарних експериментів за рецептами вітчизняних олігархів і подальше зубожіння населення України, або ж суттєве переформатування економічної політики в сторону соціал-реформізму і підвищення платоспроможного попиту населення. Саме соціал-реформізм і є на сьогодні основною передумовою антикризового менеджменту, оскільки реформи в інтересах олігархів, а не в інтересах широких верств населення – це шлях в нікуди.
Василь Голян,
головний редактор журналу «Економіст»