Як сказав всесвітньо відомий європейський економіст Ерік Райнерт, секрет благополуччя багатьох країн простий: кожна з них, перш ніж перейти до вільного підприємництва, здолала шлях державного регулювання, захисту внутрішнього ринку та нарощування виробництва. А тому жодна з бідних країн не здатна домогтися успіху без проходження цього етапу.
Тим часом в Україні більшість цілей земельного реформування дотепер залишаються не досягнутими, а запровадження ринкових земельних відносин так і не стало запорукою формування сталого землекористування, зокрема:
– не відбулося удосконалення земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, натомість здійснена тотальна парцеляція товарних сільськогосподарських землекористувань, а також фіксація створеної неефективної системи землеволодіння забороною на продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення;
– подальше реформування земельних відносин у містах та інших населених пунктах відбувається переважно в напрямі приватизації земель територіальних громад, яке нерідко здійснюється в умовах «колективної безвідповідальності» розпорядників землі, що стає причиною безсистемної урбанізації;
– обмежений характер має кредитування під заставу землі, зокрема іпотечне кредитування, яке здійснювалося виключно щодо земельних ділянок несільськогосподарського призначення й істотно скоротилося внаслідок фінансово-економічної кризи, що розпочалася ще 2008 року;
– не здійснюється моніторинг земель, не встановлений порядок ведення державного земельного кадастру, що унеможливлює ефективне гарантування прав на землю та дієвий державний контроль за використанням та охороною земель;
– надзвичайно недосконалим залишається землевпорядне забезпечення проведення земельної реформи, яке звелося до розробки проектів відведення при наданні земельних ділянок та оформлення правовстановлюючих документів на земельні ділянки, внаслідок чого практично втрачений науково-технічний потенціал землеустрою, деградувала землевпорядна наука;
– не можна вважати ефективною створену систему державного управління земельними ресурсами, яка акцентує увагу на перерозподілі землі як майна, не вирішуючи проблеми охорони земель як основного національного багатства;
– масові порушення земельного законодавства та норм раціонального природокористування свідчать про недосконалість організаційно-правових механізмів контролю за використанням та охороною земель;
– залишається незавершеною нормативно-правова та методична база розвитку земельних відносин.
Кризовий стан спостерігається також щодо використання особливо цінних земель, до яких належать найпродуктивніші ґрунти, землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, а також землі природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення.
До речі, на сайті уряду було оприлюднено інформацію про експеримент, яким пропонується у 2016 році продати всі державні землі.
Сьогодні у власності держави є 11 млн гектарів землі. Якщо зараз їх виставити на продаж, то хто, на вашу думку, найвірогідніше їх купить? Звісно, український селянин із середнім доходом у 40 доларів щомісяця претендувати на землю, нормативно-грошова оцінка якої становить 2,5 млн грн за 100 гектарів, не зможе. Взяти кредит у банку під заставу (яка мусить бути значно більшою за ціною, ніж банк дасть кредит) він теж не наважиться. Бо хто спроможний заплатити ті драконівські 27-30% за позику? А великий аграрний бізнес зможе вийти на ІРО та взяти кредит під 5-7%. І це ми вважаємо рівними умовами для бізнесу?
Так, у сучасних умовах проблема впорядкування земельних відносин в Україні є надзвичайно актуальною, і від її вирішення залежить розвиток аграрного сектору економіки. Той факт, що Україна є аграрною країною і має одні з найкращих за родючістю землі у світі, ще більше актуалізує питання створення дієвого механізму земельних відносин, який стимулював би максимально ефективне використання і збереження угідь. По суті, це і є основним завданням земельної реформи в Україні.
Відкривати земельний ринок в умовах економічної кризи, недосконалого законодавства та агресії з боку сусідньої держави – це ідеальні умови для розпродажу земель фактично за безцінь. Зняття мораторію також дасть поштовх до поширення «земельного рейдерства» та прискорить відтік населення із сіл, оскільки наявність у власності земельних ділянок та отримання орендної плати за них, особливо в натуральній та відробітковій формах, є тими факторами, які тримають людей у сільській місцевості, дають їм змогу вести господарство.
Ми маємо не обезземелити українського селянина. Потрібно законодавчо закріпити пріоритетне право на придбання земельних ділянок сільгосппризначення особам, які пов’язані з аграрною діяльністю, мають відповідну освіту та досвід господарювання, проживають у тій місцевості, де бажають придбати земельну ділянку. Також потрібно передати землі у розпорядження місцевим радам, вирішити питання відумерлої спадщини, знищити тіньовий ринок використання землі та дати однаковий доступ до землі великим і дрібним сільгосптоваровиробникам. Передусім дрібним! І саме з тієї місцевості. А адаптація досвіду європейських країн до умов України дозволить приватним господарствам збільшити виробництво конкурентоспроможної сільськогосподарської продукції, перейти від ручної праці до використання механізованих засобів виробництва тощо.
Верховна Рада ухвалила закон щодо продовження мораторію на продаж сільськогосподарської землі на рік, до 2017 року. За нього проголосували 309 народних депутатів. Але, на мою думку, – це псевдопродовження. Оскільки маю дуже великий сумнів, що встигнемо за цей час вирішити всі вищезазначені питання.
Вадим ІВЧЕНКО