Лариса Калитюк, голова громадської приймальні Ковельської районної партійної організації ВО «Батьківщина», мешканка села Уховецьк Ковельського району, з численної армії волонтерів, які першими взяли на себе підтримку ослабленої української армії рік тому. Разом із чоловіком Валерієм Івановичем 9 квітня 2014 року провели до війська двох із трьох своїх синів.
Старший Юрій змушений був залишити вдома кохану жінку та двійко діток – Андрія і Тетянку. У Сергія без чоловічої підтримки лишилася дружина та однорічна донечка Віра, – пише Слово Волині.
Рідні охоче підтримали Ларису Миколаївну, коли вона взялася започатковувати в Ковельському районі волонтерський рух.
– Перші кілька днів я ходила така горда за своїх синочків, адже вони не стали переховуватися від працівників місцевого військкомату, а сміливо пішли захищати рубежі нашої держави. Тоді з мого лиця не сходила усмішка. Однак уже за тиждень серце мов відчуло щось недобре, і я разом з подругою Жанною Головчич (її чоловіка теж призвали до війська) вирішила збиратися їхати на Рівненський полігон, де відбувалися навчання мобілізованих. Взяли з собою їжу, продукти, консерви, питну воду і вперед. Увесь жах тодішнього становлення розваленої, розкраденої представниками попереднього режиму української армії ми побачили ще дорогою до полігону. По обидві сторони автотраси стояли зламані, поіржавлені польові кухні, військова техніка, вантажівки. Однак найгірше мої очі побачили на території самого полігону: голодні і застуджені хлопці довгою вервечкою, з посудом в руках, терпляче чекали на обід. А на той час, уявіть тільки собі, майже на п’ять тисяч призовників працювало лише дві польові кухні! Мене також пригостили тим солдатським обідом: у воді самотньо плавало кілька шматочків картоплі, трішки крупи, а на друге дали кашу, яку хлопці називали «дріб-16», булочку та скляночку з рідиною, зовні схожою на чай. У той момент я твердо для себе вирішила, що не дам цим солдатам вмерти з голоду, а згодом таку ж само обіцянку дала і бійцям – учасникам АТО. Ми вигребли з авто все, що взяли з собою, і стали роздавати людям. Ось тоді я вперше гірко заплакала. Схудлі руки солдат тягнулися і тягнулися до мене. Хлопці просили лише одного: «Тьотю, дайте поїсти».
Відтоді кілька жінок, які об’єдналися навколо однієї мети, стали возити на полігон не лише продукти харчування та воду, а й матраци, ковдри, одяг, взуття, ліки тощо.
– А потім за своїми синами ви поїхали далі — на Схід?
– Так воно і було. У той час на Ковельщині став активно розвиватися волонтерський рух. До нас усе більше приєднувалося небайдужих людей. Одні привозили продукти, інші їх сортували, переробляли, готували вантаж до відправлення. Тому проблема забезпечення вояків харчами потроху вирішувалася. Однак тоді – на початок літа – бійці терміново потребували бронежилетів і захисних кевларових касок, бо їм видавали каски ще… 1943 року випуску. На той момент мій Сергій вже перебував під Маріуполем, а Юрко – в селищі Дачне Донецької області. Ми знову ж таки зібрали все необхідне, з великими труднощами, але таки дістали бійцям захисну військову амуніцію.
Повірте, в ту хвилину я особисто ще не розуміла, куди їду. Чим ближче ми під’їжджали до Маріуполя – тим більше жахала картина навкруги: танки, “бетеери”, люди у військовій формі з автоматами в руках у балаклавах, чути стрілянину… Війна. Нас відразу попередили: що б не сталося дорогою, не зупинятися, а їхати вперед. Ми на шаленій швидкості проскочили місто і туди, і назад. Тому красивого, величного Маріуполя я не бачила. Але своїх синів вдалося відвідати, обійняти і з кожним із них поговорити хоча б кілька хвилин. Щораз прощалися ми мовчки. Після таких поїздок я тижнями не могла прийти до тями.
– Саме 24 серпня рік тому, коли українці відзначали чергову річницю Незалежності, ви були неподалік Іловайська і волею долі стали свідком того жаху, який там творився…
– Це дійсно було пекло. Трасою поволі їхали-шкандибали колони понівеченої військової техніки, рухалися знищені фізично і морально бійці – хто пішки, а хто на транспорті. Спершу ми не могли навіть усвідомити, що це наша українська армія. У мене тоді, як і після трагедії під Волновахою, розривався телефон. Батьки, дружини, родичі розшукували своїх синів, чоловіків, які не виходили на зв’язок. Ми тоді співпрацювали з Ковельським центром допомоги 51 ОМБР, котрий займався і зараз охоплює цей фронт роботи, тож дзвінки перенаправляла їм. Іловайський котел – це найважчий період у моєму житті.
– Знаю, що до вас дзвонили не лише українські бійці, але й сепаратисти.
– Так, дзвонили і представники іншої сторони військового конфлікту. Ми ж коли стали готувати сухі борщові набори для бійців АТО, в коробки клали й листівки з побажаннями і мій номер телефону. Певно, сепаратисти якимось чином перехопили одну із наших продуктових посилок. Отож, дзвонив чоловік, його номер телефону висвітився на екрані апарату. Він погрожував і мені, і моїм дітям, і навіть внукам, говорив усілякі неприємні речі, нецензурно лаявся, але я відповідала йому лише одне: щоб не стріляли в українців, адже ми мирні люди і хочемо жити в мирній, вільній державі. Чи почув він мої слова – не знаю, але більше не дзвонив.
– Як чините, коли геть важко?
– Читаю молитву. Ще на початку зародження волонтерського руху на Ковельщині ми – жінки-волотери, домовилися між собою щовечора о 19 годині, хто б де не був, зупинятися на хвилинку і прочитати молитву до Господа Бога та Пресвятої Богородиці. Також постійно за наших хлопців моляться в монастирях і храмах Волині.
– Ваші сини вже демобілізовані. А в Юрія нещодавно ще й народилася третя дитина – синочок. Тепер Калитюки разом.
– Яке це велике щастя бачити за одним столом всю свою велику родину. Для Юрія народження дитятка – це свого роду порятунок від тих важких думок, пронизаних воєнними подіями снів. Він ні на мить не випускає з рук свого синочка, тішиться ним, у всьому допомагає своїй дружині. Сергій теж огорнутий великою любов’ю власної сім’ї, за якою він дуже скучав на фронті. Я ж продовжую займатися волонтерською роботою. Днями знову відправили на схід черговий гуманітарний вантаж. Тепер ще й допомагаю демобілізованим бійцям у формуванні пакету документів на видачу посвідчень «Учасник бойових дій». А якщо бійцю необхідна юридична допомога, то перенаправляю до відомого на Волині правозахисника, адвоката Василя Нагорного.
Поки наша Україна у вогні, запевняю: волонтери не опустять руки. Вони будуть надійним тилом української армії.